ЕКСПЕРИМЕНТ З ТРЬОМА ВІДОМИМИ

Отчет об "экспериментальном" походе по перевалам горного Крыма.

ПРО ВСЕ ВІДРАЗУ

[...]

В поїзді мені вчувається аромат соснової хвої, моря та розпеченого сонцем повітря.

Наша мандрівка завершилася несподівано, втручанням зовні. Жовтий мікроавтобус звів нанівець наш і без того не досить рішучий настрій піднятися на Ільяс-Каю. Посумнівавшись для годиться, ми зайшли всередину.

...Час минув швидко. Є в нього така властивість. Зате кожен день був особливим, несподіваним і не схожим на попередній.

Годі й згадувати місця, де ми пройшли - я все одно не запам'ятала їхніх назв. [...] Зате моє ставлення до Криму зазнало змін. Раніше мені здавалося, що лише Карпати варті уваги. Однак... Кримські гори, з їхніми чудернацькими тюркським назвами, ваблять своїми ущелинами, печерами, несподіваними вершинами, квітами, ящірками, що шалено сновигають під ногами, своїми загадками... і просто тим, що вони - гори. Визнаю свою помилку і маю намір виправитися.

На під'їзді до Ялти я раптом відчула відразу до міста (як такого) і до пляжного відпочинку. Не могла збагнути, як люди не усвідомлюють, що розмірене лежання на пляжі - даремне марнування часу. Що кожна піщинка під тобою могла б опинитися в пісочному годиннику і з легкістю відміряти секунди твого перебування у цьому світі. Що лише в русі життя. І в спогляданні. І в емоціях. І в спілкуванні. І в людях, яких любиш. Може, не погодиться хто? Ну, це природно - ми ж бо різні.

Під час пошуків Тетяниної печери чітко відчула, що живу я тут і зараз, що добре там, де я є, що все, що залишилось поза цим моментом - несуттєве, а все, що буде потім - неважливе. Тут і зараз. Мить...

Якийсь потік свідомості в мене виходить. В голові невпорядкований калейдоскоп вражень, що по черзі виринають і накладаються одне на одного, і які потрібно(?) звести в хронологію.

Кожен день, як і годиться, був не схожим на попередній. Здається, я про це вже говорила.

Підіймаючись Боткінською стежкою, на одній із сосен побачили напис (нашкріб?) «ПИВА НЕТ» . От і все, приїхалиJ Якийсь розчарований бідолаха колись вже впевнився в такій халепі.

На мій подив, в лісі ще зустрічалися півонії. Більше того, на невеличкому клаптику землі цвіли конвалії. Передостанній день травня!

Ранок наступного дня розпочався зі співу птахів. Птахи заливалися тим співом і, схоже, самі милувалися своїми голосами.

А нас попереду чекали крута стежина вниз і обгорілі та повалені дерева, що два чи три роки тому були сосновим лісом. Вова та Андрій для спуску «озброїлися» палицями. А я вирішила, що експеримент є експериментом (прямо як в Стругацьких) і понадіялася на свої ноги. Люблю себе випробовувати - це ще одна причина, через яку взяла участь в афері під назвою експериментальний похід. Коротше кажучи, єдиним некомфортним моментом в той день для мене була сажа: і руки, і одяг, і рюкзак, і каримат від неї постраждали.

Та за спуском слідує підйом. Піднімалися ми по Єврейській дорозі. І Вова частенько згадував її проектувальника Жидкова. Але не так, як заповідав Тарас Шевченко... Зате які влучні й кумедні дотепи в нього виходять!

Третій день нашого експериментування видався найбільш яскравим та емоційним. Було все: підйом, спуск, печери, лісове озеро.

А якщо по порядку... Зранку ми крізь хащі продиралися на вершину по валунах,що залишилися, здається, ще з доісторичних часів. (Мені сподобалось -люблю каміння). По дорозі в лісі ми назбирали кліщів. До мене вони потягнулися з особливою любов'ю! Ранковою метою була Тетянина печера, яка чомусь все не знаходилася. Але тим більшим було задоволення, коли наша трійка побачила її перед собою. Всередині ще лежали шматки льоду! А надворі перший день літа, між іншим.  [...]

Та дивацтва цього дня відкривалися поступово.

Нам належало спуститися вузькою, ледве прохідною ущелиною. Що тут почалося! Мої джентльмени на кілька хвилин втратили контроль над собою і забули, що вони джентльмени. Та швидко оговталися, зметикували, що рюкзаки краще зняти, передавати їх по одному і по черзі спускатися. Весело було. Оце так трапилася нагода на соковиту пригоду!

Та це ще не кінець. Кажу ж, день цей видався насиченим та емоційним. Потрапили ми до ще однієї печерки. Хтось залишив там іконку св.рівноап.кн.Володимира  та арх.Гавриїла і намалював православного хреста. Про цю печерку говорять, що за добу в ній збирається вiсім літрів води. Однак, як тільки хлопці не заглядали в усі можливі шпаринки, води вони так і не виявили.

А справжньою втіхою для мене стало лісове озеро. Якою насолодою було поплавати в ньому! Навіть на жаб увагу не звертала.

І під кінець цього дивовижного дня ми зупинилися на ніч у сосновому лісі. Земля встелена хвоєю, ступати по якій м'яко і приємно.

Серед ночі мені стало спекотно і тому вийшла з палатки. Години дві просиділа на колоді, прислухаючись до тріску сухих галузок і падіння шишок, та спостерігаючи, як вітер колише верхівки сосен...

 - Марчека - мрійливо протягнув Ендрю, навіть не відкриваючи ще очей. Наче кохану дівчину згадав. Дуже вже йому хотілося вибратися на ту вершину.

Стежка вгору звивалася серпантином. І я то бачила Андрія перед собою, то спускала його з очей. Згадався «Поворот» «Машины времени» і я подумала, що це ж і життя відкривається перед нами так само поступово, крок за кроком. І як все-таки цікаво спостерігати за подіями в ньому!

На вершині ми зустріли двох мандрівників з Лисичанська, теж нав'ючених по самісіньке годі.

Було вітряно, небо за хмарами. А внизу розлилося море. І думки набридливо, як мухи в спасівку, тягнулися до його прозорих хвиль.

...Річка Боса зачарувала своїми порогами та басейнами і подивувала своїм раптовим зникненням. Важко було затямити, що така кількість води просто зникла, розчинилась під землею.

Та в Криму ще безліч несподіванок та незрозумілостей.

Ввечері почав накрапати дощ і зупинятися наміру не мав. А Гіпіч блискавично згріб всі речі, кинув їх до палатки й сам всівся всередині, чим здивував і повеселив нас із Вовою. Виявляється, дався взнаки алтайський досвід та загострений інстинкт самозбереження. Що ж, дуже цінна властивість в наш час.

Гроза розійшлася не на жарт, але все і всі залишилися сухими. Hvala ljepo, Ендрю, за палатку!

Ох, як же парило наступного ранку! Насилу перебігли ту Римську дорогу. Зате як полегшало нашому тріумвірату, коли він досяг широченної долини, оточеної лісом. Різнотрав'я мало дуже хрумкий та соковитий вигляд. Все буяло, байдуже до палючого сонця. Засмутило те, що в цьому куточку зелені і свіжості вже вбачається людська діяльність. Що ж такій красі пропадати, коли на ній заробляти можна! Суспільство споживачів.

Чортові східці своїм виглядом ніяк не давали розгулятися уяві про те, що цією дорогою колись вози їздили.

Але все-таки це був день асфальту. Асфальтом ми йшли безкінечно довго. А це, як я ще минулого разу зауважила, набагато важче, ніж по горах тинятися. Проте, чарівний пейзаж, що оточував зусібіч, потішні назви альпіністських підйомів типу «Ежик в тумане», «Buble Gum» і в такому дусі, наше спілкування, дозволяли не зважати на якісь там незручності.

Цікаво, що подумали численні туристи біля Фороської церкви, коли троє замурзаних з рюкзаками вигулькнули у зовсім не відведеному для цього місці, обминаючи зачинену хвіртку? Ну не хотілося нам обходити, тому й пішли напролом.

О, цивілізаЦІЯ! Дорвалися хто до пива, хто до морозиваJ.

Ловити транспорт до Ласпі доручили мені. Через деякий час ми вже спускалися Турецькою дорогою до МОРЯ.

Знову вдалося дельфінів побачити. А на Вовину радість, ще й пива купити.

Ночували на пляжі, за кілька кроків від води. Ввечері, поряд із заходом сонця, як втіха, як подарунок, на небі з'явилась веселка. Вона яскравою дугою протягнулась від горизонту і сховалась за вершиною котроїсь із гір. Насолоджуйтесь, пані та панове!

А вночі знову був дощ, і ранок знову був спекотним. Накидавшись каміння у воду, ми вирушили далі.

Наша мандрівка завершилася несподівано, втручанням зовні...

НА ЗАВЕРШЕННЯ

Ми протопали понад 100 км, багато побачили, набралися вражень. Мені експеримент вдався, адже ставила його над собою.

Ендрю знайшов багато джерел, і непідтверджених в тому числі. Але де вони знаходяться і як називаються, це питання до Гіпіча, не до мене. В цьому я невіглас.  Все, що я можу в даному випадку, це щиро порадіти за Андрія.

Можливо, моя розповідь здавалась би більш змістовною та інформаційною, якби я вказувала місця, де ми побували. Але ще з початку я чесно зізналася, що нічого такого не запам'ятала.

Мені сподобалися бордові кали. Їх було безліч впродовж всього нашого шляху.

На моєму обличчі завжди самовільно з'являється посмішка, коли пригадую:

- варіації на теми грибників та радянських альпіністів,

- неодмінне Вовине ранкове «Граждане отдыхающие!»,

- вечірній ланцюжок «На добраніч, діти - Угу - И вам не кашлять»,

- «Поговори зі мною».

А також чай з чебрецю і лимоннику, «кушать-ехать», собака, якому згодували півхліба, і всі відчуття, які не хочеться описувати словами, щоб вони не втратили своєї вартості. (30.05 - 04.06.2010)

P.S. Знаком [...] позначені відчуття, які я назвала словами, і які, з моїх особистих міркувань, озвучуванню не підлягають. Упс